Залюблений у життя

17.6.2020

Факультет української філології та соціальних комунікацій вшановує пам’ять Олексія Івановича Неживого.

Час швидкоплинний. Уже минув цілий рік, у якому з нами  не було Олексія Івановича Неживого, відомого професора, доктора філологічних наук, літературного критика, письменника, публіциста, лауреата багатьох  літературно-мистецьких премій України. Він мріяв назвати збірку власних художніх творів ,,Усім даровано любовˮ. І справді, доля не обділила його любовʼю до батька й матері; родини – брата, сестри, племінників; численних родичів, предків славних козаків. Трепетно й ніжно ставився Олексій Іванович  до власної сімʼї – палко й щиро кохав дружину, обожнював доньку, поважав тещу. Він любив Полтавщину, бо там змужнів, отримав перші життєві уроки, відкрив у собі талант учителя. Летів на крилах до Луганщини, бо тут зміг реалізувати себе і як журналіст, і як  викладач, і як літературний критик, і як громадський діяч. У цьому краї звив він своє родинне гніздечко, тут росло під вікном дерево, посаджене в рік народження доньки, тут його любили й поважали. На Луганщині жили його друзі, співробітники, з якими він хоч і, бувало, дискутував, проте й співпрацював, що давало йому наснагу й жагу до подальшої творчості.

Олексій Іванович володів мистецтвом жарту. Його гумористичне оповідання про козу, куплену в Лубнах на базарі, ціна на яку зростала вчетверо по дорозі додому, але залишилася, за словами домашніх, низькою, й досі хвилює усіх, хто чув цю оповідку. Його вміння святкувати ,,празнùкиˮ, якщо не справжні, то хоч ,,потроєння приголоснихˮ, всіх захоплювало. А з якою іронією і лукавством він виконував пісню ,,Я ж тебе, Людо, не лаюˮ, памʼятають багато його друзів.  

Любов до українського слова він проніс через усе життя, не випадково одну із своїх  книг дослідник творчості Б. Грінченка назвав ,,Від слова до пісніˮ.

Мав Олексій Іванович побратима – Олексу Неживого, з яким його повʼязувала творчість. Почуття справжньої чоловічої дружби й поваги  поєднувало його з Василем Голобородьком, він товаришував з Григорієм Половинком, Василем Старуном. Довгі роки співпрацював з Тетяною Дейнегіною.  Факультет української філології він називав рідним, а Інститут педагогіки і психології своїм. Пригадуємо, як він з посмішкою розповідав: ,,Ви думаєте, що я просто ношу в руках кашкета. Гм! Та це наочність з літературного краєзнавства! Цього кашкета мені подарував Василь Голобородькоˮ.

Памʼятаю, як одного разу, коли він їхав на Старобільщину, раптово перестав працювати двигун машини, через що шофер від досади вигукнув: ,,Чого він заглох? Що йому треба?ˮ. На це Олексій Іванович відповів: ,,Ви мене питаєте? Я можу Вам сказати, що слово двигун треба писати з літерою и. А все інше  повинні знати Виˮ.

Можна довго розповідати  про те, як Олексій Іванович багато робив для створення музею Бориса Грінченка, поповнював його фонди,  організовував фольклорно-краєзнавчі експедиції, як дбав про  кімнату-музей Григора Тютюнника, як  збирав першодруки цього письменника, як друкував монографію, завершував дисертацію. Але найголовніше те, що він усе робив з великою любовʼю до своєї творчості й до людей.

Катерина Глуховцева, доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри української філології
та загального мовознавства ФУФСК