Проблема походження писемності й літературної мови в Україні-Русі (до Дня слов’янської писемності і культури)

22.5.2021

Факультет української філології та соціальних комунікацій відзначає День слов’янської писемності та культури.

У своїй невеликій за обсягом розвідці ми б хотіли звернути увагу на досить важливу проблему в історії нашої мови – проблему походження писемності та літературної мови й уточнити деякі основні, засадничі поняття цієї історії. Зрозуміло, що ймовірним чинником появи літературної мови є наявність писемності. Певний час існувало твердження, що українська літературна мова з’явилася в результаті прийняття християнства у 988 році. Щоправда, залишається без відповіді таке питання: невже до хрещення України-Русі не існувало буквено-звукового письма, яке  б використовувалося в тих чи тих громадських або державних потребах? Свідченням існування писемності в дохристиянський період є знаменитий Гніздівський напис (І чверть – середина Х ст.), договори з Візантією від 912, 945, 972 рр.; відомості про письмо без „устроєнія”, уміщені в трактаті Чорноризця Храбра (Х ст.), про Євангеліє й Псалтир, писані руською мовою, що знаходимо в „Житії Костянтина”; про славнозвісні Софійські графеми, відкриті вченим С. Висоцьким. Ще одним вагомим підтвердженням давності нашого письма є публікації про загадкову „Велесову (Влесову) книгу” – пам’ятку, написану ще, імовірно, в ІХ ст. за абеткою з 27 літер, у якій поряд з грецькими було 9 слов’янських. Усі перелічені факти дають підстави для твердження про існування в русичів-українців самобутнього письма й літературної мови ще задовго до прийняття християнства.

Не менш важливим на сучасному етапі є визначення поняття „давньоруська мова”. Вважаємо, що для об’єктивнішого бачення історії нашої книжно-писемної мови, слід відкинути трактування цієї  мови як спільної мови або прамови, на основі якої утворилися українська, російська або білоруська мови, бо, як слушно зауважує Іван Огієнко у своїй відомій праці „Історія української літературної мови”: „…Україна, що тоді звалась Русь, під своєю державою об’єднала в ІХ – Х віках увесь слов’янський схід, цебто народи український, російський та білоруський, але це було об’єднання виключно державне, політичне і в жодному разі не етнічне і не мовне”. Тодішня Русь становила союз племен слов’янських і неслов’янських з центром у м. Києві. У Києві сформувався й літературний різновид розмовної мови „київське койне”, що стало живомовною основою тодішньої літературної мови.

Не слід також залишати поза увагою вплив старослов’янської мови на формування книжно-писемної мови в Україні-Русі. Отже, давньоруська мова – це літературна (книжно-писемна) мова Київської Русі, що розвинулася на старослов’янських (церковнослов’янських) писемних традиціях і народнорозмовною основою якої, імовірно, була північноукраїнська (давньокиївська) говірка давньої української мови. Підтвердження цієї думки знаходимо в статті В. Русанівського  „Давноруська мова: міф чи реальність?”, у якій зазначено: „… у донаціональний час, зокрема в давньокиївський період, поряд з розгалуженою системою місцевих, племінних діалектів, існувала створена на базі старослов’янської давньоруська літературна мова, яка була засобом писемного спілкування, але ніяк не впливала на строкату розгалуженість східнослов’янських мов-діалектів”.

Отже, День слов’янської писемності й культури ще раз привертає нашу увагу до історії української писемності та літературної мови, до її витоків і початків та важливих засадничих понять.

Доцент кафедри української філології
та загального мовознавства
Анатолій Найрулін