90‑річний ювілей істфаку

19.3.2024

Цьогоріч навчально-науковий інститут соціальних і гуманітарних наук святкує 90‑річний ювілей.

За цей час «істфак» підготував близько 10 тис. спеціалістів, дав університету п’ятьох ректорів та низку проректорів, безліч видатних вчених і педагогів, державних діячів і творчих особистостей. Змінювалися навчальні плани й назви спеціальностей, обсяги держзамовлення та місця розташування інституту, покоління студентів та викладацький склад, але не змінювалася атмосфера наполегливого навчання й наукового пошуку, романтики й гумору студентського життя, закоханості та віри в «істфак». Пропонуємо разом згадати найяскравіші моменти цього шляху.

Офіційно історію інституту відраховуємо від 1934 р., коли у тодішньому Луганському державному педагогічному інституті соціально-економічний факультет було перетворено в історичний. Але вже тоді в закладі працювала низка відомих істориків. Так, першим професором історії близький родич видатного українського історика Михайла Грушевського, засновник Наукового товариства на Донеччині Сергій Грушевський. Ще у 1926 р. за його ініціативою було створено науково-дослідницьку кафедру з двома секціями – історичною та педагогічною. Вона була своєрідною аспірантурою: тут протягом трьох років викладачі проводили наукові розвідки. Активну участь у цій роботі брав відомий діяч Полтавської губернської «Просвіти» доби Української революції, український архівіст Іван Ліщина-Мартиненко, який працював в інституті на посаді професора з 1926 р. Популяризатор творчості Тараса Шевченка, історії України, історії української церкви і національної культури, він створив у закладі перший на Донбасі кабінет українознавства.

Новоутворений факультет очолив  Яків Пічкуренко, випускник інституту 1929 р., доцент кафедри історії народів СРСР та УСРР. У 1937 р. його замінив Іван Реднікін, викладач нової та новітньої історії, який залишався деканом до 1941 р.

Факультет складали три кафедри – кафедра історії народів СРСР та УСРР, кафедра стародавньої історії та кафедра нової історії. Тут працював потужний колектив: почесний член Паризької академії наук, відомий археолог та краєзнавець Сергій Локтюшев, член Всеукраїнської академії наук, представниця історичної школи Дмитра Баталія, відома дослідниця історії Гетьманщини, селянських рухів початку XX ст. Наталя Мірза-Авак’янц, Юхим Сапожников, Іван Погодін, Костянтин Цикін, Ганна Глядківська, Олександр Миланич. Микола Кун, Ніна Барщевська, Порфирій Климиша.

У другій половині 1930-х років історичний факультет був найбільшим в інституті: щоб задовольнити потреби шкіл, державні плани прийому до інституту збільшено до 480 місць, з них 180 виділялося для істориків. З 1934–1936 н.р. у навчальних планах збільшили кількість годин для фахових предметів, ввели практики зі спеціальності на третьому та четвертому курсах, а також державні іспити з чотирьох дисциплін: історії СРСР, історії середніх віків, історії нового часу та педагогіки. 

Серед випускників факультету цього часу – його майбутні викладачі Фелікс Бадаєв (директор інституту в 1939–1941 рр.), Григорій Прасолов, Григорій Сорока, Михайло Гулий, Павло Самков, сотні вчителів-істориків.

У той же час відчутнішими стали політизація та ідеологізація навчального процесу, обов’язковим для студентів було вивчення марксизму-ленінізму, історії ВКП(б), філософії та політичної економії. Факультет не оминуло лихо масових політичних репресій 1930-х рр. Майже всі професори історії були заарештовані, науковий потенціал кафедр значно послаблений. Зокрема. у 1933 р. репресовано директора інституту Костянтина Цикіна, завідувача кафедри історії народів СРСР Івана Погодіна, 1936 р. звільнено і невдовзі репресовано Наталю Мірзу-Авак’янц, 1941 р. – Олександра Миланича. Більшість репресованих було розстріляно і реабілітовано лише посмертно.

Навчально-науковий інститут соціальних і гуманітарних наук